Інструмент легітимного переходу до нової системи життя в Україні.

 

Частина №1 – Історія пограбування. Життєвий цикл українського суспільства.

 

Не зважаючи на усі спроби внутрішніх та зовнішніх ворогів, зокрема в особі Віктора Медведчука, спаплюжити ідею народовладдя, Український народ сьогодні здатен самостійно побудувати своє майбутнє!

 

1991 рік.

Розвал Союзу. Скільки сподівань, скільки радості, який підйом патріотизму і пасіонарності! Незалежна Україна, як апогей перемоги свідомості, здобута Свобода.

Просунуті комуністи – новоспечені демократи, завзяті комсомольці і щойно утворені патріоти, всі одягнені у вишиванки, займають нішу керівних посад в органах влади. І рулять, як уміють. А вміють вони виключно по-совковому. Тільки тепер без держплану, ясності, що будують і впевненості, що їх положення «біля керма» — це надовго. Навколо, ще по-радянськи наївне, але вже «нічийне» населення, абсолютно не розуміюче систему, але по інерції благоговіюче перед нею.

Тому, будь-яке бажання будувати, тим більше незрозуміло що, логічно та дуже швидко змінюється бажанням влаштувати хоча б своє життя. І пішов процес дикого накопичення капіталів. Будь-якими можливими способами. А народу розповідають про складність періоду переходу, про підводні камені процесу реформ, про необхідність потерпіти …

2004 рік.

Вже терпіли, терпіли … так вже терпіли… Вже здобула країна перших олігархів, що подавалось в якості перемоги капіталістичної модернізації, уже приватизовано практично все, що дихало, безперервно, стахановськими темпами пиляється все, що можна розпиляти.

Але тут з’явився Реформатор. І народ знову стрепенувся. Розправив плечі. Повірив! Вийшов на Майдан. І весь світ дивився на захоплені обличчя. Ну вже зараз заживемо!

І ось нові піонери стали зірками, і нові люди одягли нові вишиванки, і нові комсомольці дорвалися до фінансових потоків, на цей раз вже сформованої системи перерозподілу національних багатств. Можливо щось і хотілось змінити, проте знову не відомо що і як, а система добре заоохочувала і нещадно карала, в той час як народ тихо сподівався в стороні на Місію.

І продовжився процес накопичення капіталів. Будь-якими доступними способами. А народу знову розповідали про складність періоду переходу, про підводні камені процесу реформ, про необхідність потерпіти …

2013 рік.

І знову терпів народ. Так терпів, що навіть вибрав того, кого терпіти в 2004 не хотів. Не міг зрозуміти, як серед «добра» і «зла» могло не виявитись добра.

Тільки студенти в один прекрасний момент терпіти не стали. Молоді, їм би тільки бунт. Але побили студентів. Жорстоко побили. Цинічно. І знову не витримав народ. І знову вийшов на Майдан. Але так вже натерпівся, що не плескав новим «рятівникам», а показав зуби.

І знову була зима. І знову Майдан здивував увесь світ. Але тепер пролилася кров. Тепер, після 23 років «реформ» країна в тотальному хаосі і війні. З’явилися начебто нові порядні обличчя і прийшли служити країні. З Майдану, з АТО. Спеців покликали із закордону. Але знову у них немає плану, розуміння, що будують, немає впевненості, що їх положення «біля керма» — це надовго. Нові обличчя у меншості, система давно вже розрослася зробивши співучасниками мільйони громадян. І зміни йдуть навпомацки зі скрипом, дуууже повільно. Триває процес дикого розподілу фінансових потоків. Знову багаті багатіють, а бідні бідніють.. А пацанів на Сході вбивають. Кожен день. А народу знову говорять про терпіння, про те що правильно зараз – це мовчати, бо війна та не сильно обурюватися, бо війна …

Держава стрімко прямує до економічної, гуманітарної та військової катастрофи. Суспільство цього разу вже не в стороні, воно слідкує, вимагає проте, ще не спроможне допомогти, не є опорою своїх обранців в органах влади та й не сприймається новими персонажами при владі, як партнер. З такими темпами, у діючій  владі нові люди, разом зі старими ймовірно, не протримаються більше року.

І виникає питання: можливо справа не тільки в тих, хто у «владі»?

Система взаємовідносин органів влади, бізнесу та суспільства, що склалась в Україні за останні 23 роки, якісно не змінювалась, перебуваючи у стані тотальної маніпуляції, породжувала мотивацію одномоментного використання свого становища виключно в цілях особистого збагачення.

Народ ще до кінця не розуміє складності системи та своєї ролі в історії, зневірюється у нових обличчях думаючи, що усі важелі – у тих хто «на горі», що система керована, що «там» знають, що з нею робити і чомусь не роблять. На фоні війни реакцією на зневіру може стати фізична помста усім хто уособлює систему.

Майдан змінив багато чого. Мільйони людей по всій країні все виразніше усвідомлюють, що існуючу Систему треба міняти. Сотні тисяч починають розуміти: ніхто за них не повинен писати сценарій їхнього життя. Ніхто більше, крім них самих, не відповідальний за те, якою стане Батьківщина. Їх омріяна Україна. Проте, на даний час не існує конкретних програм змін. Об’єктивно ніхто не знає, що робити… В країні реально ще немає нових проявлених людей, яких би суспільство могло винести до важелів управління після нового повстання, більше того, немає нових людей хто знав би, що з цими важелями робити… Тому бунт зараз — це крах.

Громадянське суспільство не сформулювало конкретних положень нового суспільного договору, не консолідувалося навколо цього процесу.

Навколо війна і постреволюційне бродіння. Складні часи потребуються особливих рішень, що дозволять терміново виробити відповідь на питання «що робити з країною» враховуючи дійсність старої системи, яка фізично нікуди одномоментно не зникне, бо включає мільйони людей, не поганих, але закостенілих. Треба  виявити та проявити тих, хто зможе реалізувати ці зміни. Треба привести цих нових людей до важелів управління у більшості, із вимогою «що робити». Потрібно контролювати їх і фізично допомагати їм демонтувати стару систему, бо самі нові люди при владі на нічого не зможуть змінити, як і ті нечисленні нові, що у штурвала зараз.

Чекати 5 років до чергових виборів щоб переобрати представників старої системи на інших представників старої системи, злочинних та некомпетентних — безглуздо. Чекати, що функціонери «прозріють» і спроможуться на позитивні зміни – наївність. Проте повстання під час війни збільшує ризики втрати територіальної цілісності і незалежності України.

Отже необхідно знайти альтернативний інструмент швидкого, тотального перезаснування правил життя в країні мирним шляхом, такий інструмент відомий в світовій історії, як установчі (національні) збори громадян.

Національні установчі збори – виборні тимчасові збори представників народу, покликані виробити або змінити основні закони держави і, таким чином, на правовій основі, оформити новий державний і суспільний устрій. Перші національні установчі збори (конституанти) були утворені в США та Франції. Перші у світі конституції – основоположні закони – були прийняті саме установчими зборами ще у ХVІІІ ст. Здебільшого, установчі збори відбувались після та в результаті якихось надзвичайних подій, війн і революцій, системної кризи (США, 1776, 1787; Франція 1789, 1792, 1848, 1871, 1945; Німеччина, 1848; Бразилія, 1988; Колумбія, 1991; Камбоджа, 1993), після руйнації імперій (Австрія, 1918; Росія, 1918; Німеччина, 1919; Туреччина, 1922), здобуття політичної незалежності (Бельгія, 1831; Польща, 1919; Латвія, 1919; Литва, 1920; Чехія, 1920; Грузія, 1921; Індія, 1950, Естонія, 1992), падіння тоталітарних режимів (Італія, 1947, Португалія, 1976, Болгарія, 1991, Румунія, 1992, Південна-Африканська Республіка, 1996).

Зважаючи на не закріпленість установчих зборів в українському законодавстві, для збереження конституційного устрою, рішення зборів  доведеться легалізувати всеукраїнським референдумом, який не складно ініціювати маючи сотні тисяч однодумців по усій країні.

 

Частина №2 – Руїна чи процвітання. План дій.

Сьогодні український народ стоїть перед вибором сценарію подальшого розвитку. Які можливі сценарії?

Сценарій №1.

«Все як є – «колективний Янукович»

Старі еліти, уособлені діючими політичними гравцями, й далі працюють на збагачення меншості. Це передбачає жорстку систему контролю за суспільством. Країна перебуває у стані занепаду. Емігрують найкращі люди та фахівці. Частина територій сходу втрачається через повне руйнування обороноздатності, мотивації людей та через кулуарні домовленості можновладців.

Сценарій №2. «Бунт і хаос»

Зневірені бійці АТО, радикальні невдоволені групи громадян, провокатори, найманці олігархічно-політичних груп тощо провокують масові заворушення, намагаються здійснити державний переворот, що переходить в розгортання іншого сценарію із наведених тут.

Сценарій №3. «Військова диктатура – «Хунта»

Окремі впливові групи СБУ, армії та інших силових структур або (малоймовірно) патріотичні мілітарні групи за підтримки гравців із силових структур, захоплюють управління державою на гребні масового невдоволення провалами нинішньої влади. Починаються масові чистки «інакомислячих», перерозподіл власності за принципом сили, Україна відторгається цивілізованим світом.

Сценарій №4. «Малоросія»

Росія підсилює підтримку терористів на сході, лінія фронту зсувається на захід. Україна тим часом опиняється в глибокій економічній кризі та у стані виснаження і демотивації людських ресурсів. В гіршому випадку на фоні масових заворушень у Києві під контроль терористів попадають східні та центральні частини України.

Сценарій №5. «Політична еволюція»

Нечисленним новим політичним гравцям вдається підхопити політичну ініціативу та заручитися підтримкою суспільства. Консолідовані нові політичні сили реалізують ефективні реформи, надихають населення сходу та Криму. Режим Путіна та старі політичні гравці  в Україні втрачають легітимність та зачіпки для маніпуляції населенням. В рамках цього сценарію  на зміни знадобиться чимало років, а головне -зберігається кастовий, натовпо-елітарний характер суспільства. Сутність системи залишається незмінною.

Сценарій №6. «Національні установчі збори»

Зневірені в усіх існуючих державних інститутах та політичних гравцях, люди самоорганізуються та структуруються з метою здійснення прямого народовладдя. Суспільство та недержавні мозкові центри розробляють проекти перезавантаження системи державного управління, положень нового суспільного договору та, можливо, відповідних норм проекту нової Конституції і основоположних законів. Проявляються нові потенційні топ-менеджери держави. Заручившись масовою підтримкою населення, на тлі глибокої політичної кризи в країні, шляхом проведення Установчих зборів та референдуму затверджується нова Конституція України, нові топ- менеджери із детальними проектами перезавантаження країни отримують ключові важелі управління державою.

Виходячи з вище сказаного, всеукраїнський громадський рух «Україна – це Я» вважає сценарій «Національних установчих зборів» єдиним, що може змінити сутність системи та подолати глибоку кризу легітимності усіх інститутів влади в Україні.

Національні установчі збори забезпечують: широке залучення суспільства до формування нового суспільного договору, реальну, неманіпулятивну участь народу у прийнятті доленосних рішень країни, тотальну зміну ключових дійових осіб в системі управління країною із чітким переліком правил, за якими буде жити нова країна, із жорсткими механізмами безпосереднього контролю та впливу з боку суспільства.

На нашу думку, реалізація волі народу через Національні установчі збори потребує проходження 7-ми кроків:

1. Усім суспільством виробити нові основоположні правила взаємодії в країні – новий суспільний договір, придатний для відображення в нормах нової Конституції та основоположних законів. Виробити план дій запровадження договору у життя.

2. В результаті організованої всеукраїнської дискусії, із залученням експертів з усього світу, виробити модель системи представництва у Національних установчих зборах і модель формату прийняття рішень.

3. Організувати Національні установчі збори, на яких буде затверджено проект нової Конституції України.

4. Після проведення Національних установчих зборів, ініціювати всеукраїнський референдум шляхом збору 3 млн. підписів, який і легітимізує рішення Національних Зборів відповідно до діючого законодавства. При необхідності забезпечити громадський тиск на органи влади задля фізічного забезпечення референдуму.

5. Простимулювати процес проявлення в суспільстві нових державотворців, здатних працювати за новими правилами.

6. Відповідно до затвердженої референдумом нової Конституції перебудувати інститути держави та провести відповідно до нових правил повну заміну персонального складу органів влади усіх гілок.

7. Активному суспільству стати єдиною командою із людьми, які з середини старої системи будують нову, стати їх фізичним продовженням там, де стара система пручається змінам.

Цей покроковий алгоритм був апробований в Ісландії під час написання народом Конституції. Коли випадковим чином були відібрані  1000 жителів, які  пропонували ідеї щодо положень Конституції, Після чого обрані громадськістю народні авторитети узагальнювали напрацювання і узгоджували зміни із суспільством.

Особливістю українських реалій є необхідність включення мільйонів активних громадян і українців світу в цю роботу.

Національні установчі збори — це краудсорсингова платформа, що діє за принципами Вікіпедії, тобто дозволяє кожному долучитися до побудови держави майбутнього. Платформа об’єднає активістів і експертів з усіх куточків світу. Такий підхід дозволить перетворити традиційно закриту юридичну роботу в публічне дійство, за яким спостерігатиме весь світ.

Завдяки підтримці українських IT-фахівців, до 500 команд громадян одночасно, в відео режимі зможуть брати участь у змістовному соціальному діалозі щодо ідей майбутнього устрою України. Завдяки масштабам України та її геополітичному значенню ця подія стане головною подією 21 століття. Разом ми створимо прецедент нового співбуття.

Виклики часу, що стоять перед дієвими українцями сьогодні, вимагають приведення норм і правил соціуму в гармонію із законами природи, дослідженими наукою. Саме синергетичність стане ключовою, ознакою, що відрізнятиме соціальний устрій минулого від співбуття у майбутньому.

Головним інструментом побудови синергетичного суспільства з домінуванням колективного свідомого є соціальний діалог, в основі якого лежить три принципи —  єдина мета учасників, єдина тема обговорення і розмежування позиції людини від її особистості.

До зустрічі у майбутньому.