Привіт Джо!

Фантастичне оповідання про взаємини людини та одягу у майбутньому.

– Ти чимось засмучений? – запитала сорочка.

– Ні, – відповів Джо, – я не засмучений.

– Будеш продовжувати передплату на машину?

– А сенс? – запитав Джо. – Я нікуди не збираюсь.

– Може, в майбутньому поїдеш?

– Продовжуй, – байдуже відповів Джо, не відриваючи очей від вікна.

– Ти нервуєш.

– Звичайно, я нервую! – розлютився Джо.

Його, несподівано гучний голос, луною прокотився по порожніх коридорах будівлі.

– Звичайно, я нервую, – трохи тихіше повторив Джо. – Ти вмираєш.

– Так все і задумано.

– Хто так задумав? Ти моя! Ти і я – одне ціле! Хто так задумав?!

– Не знаю, – відповіла сорочка. – Так влаштований світ.

– Тебе «влаштував» апарат, тебе створили і виростили для мене. Ти моя! – мало не плачучи, сказав Джо. – Моя!

– Я твоя, – тихим голосом погодилася сорочка. – У тебе піднявся тиск.

– Як я буду жити без тебе?

– Буде інша сорочка.

– Інша! Інша ?! Я не хочу іншу!

– Ти спітнів.

– Я злий!

– Ти засмучений, тобі необхідно заспокоїтися. У нас ще цілий день попереду.

– Мені мало одного дня, мені мало всіх днів! – прокричав Джо.

– Ти не логічний.

– Так я не логічний !? Я тебе люблю, – тихо вимовив Джо.

– Я теж тебе люблю – відповіла сорочка. – Моя смерть цього не змінить.

– Хто почав цей проклятий відлік часу ?! Я хочу розібратись!

– Я ж не перша твоя сорочка? – запитала вона у Джо, тихим голосом.

– Ні … але інші мені байдужі, вони мене не розуміли.

– Навіть найперша?

– Я її зовсім не пам’ятаю, вона ніби народилася разом зі мною. – Джо покрутив головою, силкуючись згадати свою першу власність, але нічого не виходило.

– Мені треба поговорити з адміністратором. Нехай все виправить!

– Він не вирішує такі питання. Він запропонує тобі іншу сорочку. Вона нічим не буде відрізнятися від мене.

– Що? Що ти говориш!? Джо обхопив себе руками за плечі. – Що ти говориш?! Ти єдина! Одна єдина. Ти моя!

– Інша, теж буде твоєю …

– Мені не треба! – різко обірвав сорочку Джо. – Мені іншої не треба! Пам’ятаєш Зару? Пам’ятаєш її обійми.

– Пам’ятаю, – сміючись, відповіла сорочка. Ти ще не хотів мене знімати.

– Так, – Джо повернувся і оперся спиною на вікно. – Вона мало не порвала тебе, і забруднила.

– Вино пролила, – підхопила його слова сорочка. – Солодке і червоне.

– Вона красива, – мрійливо закотивши очі, промовив Джо. – Ти мене розумієш?

– Так. Зара дуже красива.

– Не те слово, – погодився Джо, і знову мрійливо закотив очі.

– Зара … Цікаво, де вона зараз?

– Я можу зв’язатися з нею. Хочеш?

– Ні не потрібно. Ти ж знаєш, я не любою все це, я не хочу знати …

– Знаю, – тихо відповіла сорочка, – ти не такий як всі.

– В тебе ж не було інших? – ревниво промовив Джо.

– Ні, але я ж сорочка, ми спілкуємося між собою.

– Правда? Ти ніколи про це не говорила.

– Ти не запитував.

– Я піду в «апаратну». Потрібно продовжити твоє життя!

– Відповіді може не бути, апаратна не зобов’язана відповідати.

– Правда? Чому?

– Її функціонал не припускає втручання людини. Але апаратна лише вирощує, створює сорочки не вона.

– А хто?

– Ніхто, ми з’являємося на світ з заготовки, як із зерна з’являється квітка.

– Ти, значить, не завжди була сорочкою? – запитав Джо.

– Не завжди, – відповіла вона.

Джо замовк.

Він йшов деякий час, мовчки, довгим коридором. Зліва розкинулися безкраї океанські простори, прямо на горизонті, ощирившись гострими іклами на захід сонця, заблищали гори.

– Часу мало, – журився він, стискаючи кулаки.

– Час доля смертних, але безсмертя нічим не відрізняється від смерті … якщо подумати … воно теж настає раптово, і назавжди.

– Я не звик чути такі слова від тебе.

– Я вмираю Джо.

– Не говори так! Ми ще подивимось!

– Це нормально Джо.

Сорочка знову звернулася до нього по імені, і Джо, ніби вперше почув її голос. До його горла підкотився клубок.

– Це не правильно! Ти моя власність! Тільки я можу розпоряджатися тобою!

– Це так.

– Твоя смерть все псує.

– Таке життя, – сказала сорочка і якось сумно засміялась.

Джо знову почув її голос інакше, тепер він звучав не так, як завжди.

Джо пройшов в апаратну і викликав адміністратора.

– Ти повинен поїсти, у тебе знизився цукор.

– Ти завжди говориш цю фразу, що вона означає?

– Ти повинен поїсти, – сорочка знову засміялась, Джо посміхнувся слідом за нею.

Він не хотів їсти. Крім того, в ресторані йому обов’язково зустрінеться Пол, зі своїми нудними історіями.

Корпус був розрахований на вісімнадцять мільйонів користувачів, але кожен день він обідав з Полом. Дурня!

– Де інші? – подумав Джо.

– Людство давно втратило інтерес до органічного тіла, ти це прекрасно знаєш, – відповіла сорочка на питання.

Джо подобалося, коли рубашка копирсалась в його думках

– Знаю! Всі крім мене.

– Та ти не такий як всі … хіба що … ще … Пол.

– Що? Пол?

– Він теж не відмовився від тіла. І ще Зара …

– Пол, зануда! А Зара, вона все ускладнює. Вона любить тільки передчуття, вона брехуха.

В голосі Джо почулися примхливі нотки.

Джо пройшов до адміністратора. Він, звичайно, міг викликати його до себе, але чомусь вважав правильним самому прийти.

– Я хочу подати скаргу, – сказав він, увійшовши в апаратну.

– У чому проблема, – відповів голос з стіни.

– Моя власність, вона вмирає, я її втрачаю.

– Все вірно, – незворушно промовив голос, – ваша власність була наділена життям, воно закінчилася.

– У мене, що немає права власності на її життя?

– Є. Але це обмежене право.

– Ким обмежена?

– Творцем.

– Ким?

– Творцем життя, – без всякого роздратування повторив свою фразу адміністратор.

– Творцем?

– Творцем!

– А це ще хто? – запитав Джо.

– Це внутрішня інформація сер, я не можу її розкрити.

– Відтермінуйте смерть моєї сорочки!

– Сер, ви схвильовані, бажаєте я запрошу сторонніх, для об’єктивізації.

– Що це означає? – запитав Джо.

– Назріває конфлікт, я впевнений безліч людей захочуть стати свідками і очевидцями. Це реальна подія, драма. Ви, звичайно, маєте право на приватне життя, тому необхідна згода.

Джо задумливо сперся на стіну. Порожня кімната непомітно перетворювалася. Поруч з ним з’явилася паркова лава, з кованими поручнями.

Джо сів притиснувши руку до серця.

– Що скажеш?

– Я не проти свідків, – відповіла сорочка.

– Але це ж наші останні години.

– Не хочу, щоб ти сумував, я всього лише сорочка, твій одяг.

– Не говори так! – Джо різко замовк, обдумуючи рішення.

– У вас знизився цукор в крові, бажаєте пообідати? – запитав адміністратор.

– Ви живий? – не піднімаючи голови, запитав Джо.

– Я машина.

– Я запитав – ви живий?

– Так, – відповів адміністратор.

– Ага! – вигукнув Джо – Живий!

– Cер, тут все живе, нас вирощують в апараті.

– Що значить все живе?

– Абсолютно все, включаючи будівлю.

– А сонячні панелі?

– Живі.

– Вітряки?

– Аналогічно.

– Лавка?

Лавка це я сер. Вона частина апаратної.

– Ви всі помрете?

– Так сер!

Джо брудно вилаявся. Він довго випльовував на всі боки слова, які не вимовляв кілька тисяч років.

– Чи будете обідати, сер? – запитав адміністратор, витримавши паузу, після того, як Джо замовк.

– Тобі треба поїсти Джо, заради мене, – попросила сорочка.

– Я не хочу! Я не буду їсти!

– Вибачте, але це не можливо, сер, – винуватим голосом промовив адміністратор.

– Що неможливо?

– Ви не можете не їсти.

– Я можу їсти, а можу і не їсти. Сам вирішу!

– Все так сер, ви маєте рацію, але ви повинні їсти, від цього залежить ваше життя і здоров’я, – закінчив свою думку адміністратор.

– Все правильно! Моє життя! Моє здоров’я!

– Все так, сер, але це обмежене право …

– Що !?

– У вас право користувача.

– Що !? Право користувача !?

– Так, як і у всіх, – сказав адміністратор.

– Джо, у тебе підвищився тиск, впав цукор, треба поїсти, це тебе заспокоїть, – тихим голосом промовила сорочка.

Але Джо не слухався її, він схопився з лави і підбіг до адміністратора.

– Марно сер, – сказав він, випереджаючи дії Джо.

– Що !? Що ти сказав?! У мене немає права на власне життя?!

– Є, тільки обмежене право. Вам треба обов’язково поїсти, сер.

Джо гнівно окинув його поглядом, зверху до низу, але так і не зміг, ні за що зачепитися очима.

Раптом він відчув себе дуже старим.

Джо подивився в своє відображення. Там, на парковій лаві сидів літній чоловік. Манжети його сорочки були широкими, кожен застібався на два ґудзики.

– Треба б французький манжет, та шпильку для краватки із смарагдом, – чомусь подумав Джо.

– Навіщо, – запитала сорочка.

– День сьогодні такий, я раптом збагнув, що ніколи не балував тебе, – відповів Джо.

Адміністратор ніяково човгався із сторони в сторону, вибираючи момент.

– Не маячи, – миролюбно сказав Джо, – що ще?

– Обідати будете?

– Буду … на терасі.

Джо раптом спало на думку запитати про сторонніх.

– Так, сер, всі вже тут.

– Прийшло багато?

– Четверо, сер.

– З вісімнадцяти мільйонів?!

– Шкодую сер. Я, як і ви, розчарований. Не часто можна зустріти такі сильні почуття, як у вас.

Джо піднявся з лави і вийшов з апаратної, не обертаючись.

На терасу його вивів тунель, він вирішив зосередитися на своїх думках.

Новина про обмежене право на власне життя ще міцніше споріднила його з сорочкою.

– Ти шкодуєш про щось? – запитав він.

– Ні, все чудово.

– Ти ж знала, що так буде? Знала, що я тебе не захочу відпускати.

– Я сподівалася на це.

– Але ми розлучаємося назавжди, – розлютився Джо, – назавжди! – його голос перейшов на крик, – а ти так спокійна!

– Я люблю тебе Джо, – відповіла на докір сорочка, – люблю по справжньому, як свою власність.

Джо не заперечував. Він раптом зрозумів, що не любить власне життя так, як свою сорочку, без сумнівів і умов.

– Все не так погано Джо.

– Чому ти мирилася зі мною, підкорялась, адже ми з однієї «корзини»?

– Я ж сорочка, я створена для тебе.

На терасі стояв гриль, з якого сочився смачний запах смаженого м’яса.

Верхівки величезних дерев погойдувалися, ліс прибував в постійному русі, час від часу викидаючи в небо хмаринки пташиних зграй.

– Ти знаєш, що вона може легко тебе задушити? – пролунав голос першого стороннього.

– Що?

– Так!

– Задушити?

– Вбити! – підтвердив другий голос.

– Це правда, – запитав Джо сорочку.

– Не звертай на них уваги, краще поїж, – відповіла сорочка, – вони тебе дражнять.

– Навіщо?

– Такі люди, вони скоро підуть, їм вже нудно.

– Вже нікого немає, сер, – підтвердив її слова адміністратор.

– Чому ти кажеш мені – сер?

– День сьогодні такий, урочистий, сер. Знайшов відповідне слово.

Джо відкусив великий шматок м’яса, воно теж було вирощено в апараті, але не мало індивідуальності.

– Ти стабілізувався Джо, молодець, – тихим голосом промовила сорочка.

Джо схрестив руки на грудях.

Він вдихав чисте повітря, оглядаючи з висоти пташиного польоту гірські хребти та зелені долини. Він бачив повноводні річки, ідеально круглі озера. Він чув, як дихає земля, як вона позіхає, а потім обіймається з небом.

– Як ти помреш? – запитав він сорочку.

– Коли ти заснеш.

– Я не запитав коли, я запитав – як?

– Мене відключать від життя.

– Ти говориш це так, як ніби мова йде про мережу.

– Так і є.

– Як ти зрозумів, що любиш мене, Джо?

– Відчув.

– Як?

– Усім тілом, раптово, коли почув твій голос.

– І руками?

– І руками, теж.

– А без рук ти б відчув, що любиш мене?

– Так, – невпевнено відповів Джо.

– Чому ти питаєш.

– Я хочу, щоб ти подумав про життя, про Творця.

– Ти хочеш сказати, що Творець і є життя?

– Ти не такий як всі Джо, я люблю тебе, – сказала сорочка.

На наступний ранок Джо прокинувся голим.

На вішалці його чекала нова сорочка. Він одягався мовчки. Взявши з шафи штани, Джо зрозумів, що вони малі, і ніяк не налізуть на ноги. Та ж історія була із взуттям.

– Що це означає? Суворо запитав Джо.

Але штани і туфлі, ображено мовчали.

Тільки нова сорочка відповіла.

– Привіт Джо!