Фантастичне оповідання про взаємини людини та одягу у майбутньому.
Фантастичне оповідання про взаємини людини та одягу у майбутньому.
– Ти чимось засмучений? – запитала сорочка.
– Ні, – відповів Джо, – я не засмучений.
– Будеш продовжувати передплату на машину?
– А сенс? – запитав Джо. – Я нікуди не збираюсь.
– Може, в майбутньому поїдеш?
– Продовжуй, – байдуже відповів Джо, не відриваючи очей від вікна.
– Ти нервуєш.
– Звичайно, я нервую! – розлютився Джо.
Його, несподівано гучний голос, луною прокотився по порожніх коридорах будівлі.
– Звичайно, я нервую, – трохи тихіше повторив Джо. – Ти вмираєш.
– Так все і задумано.
– Хто так задумав? Ти моя! Ти і я – одне ціле! Хто так задумав?!
– Не знаю, – відповіла сорочка. – Так влаштований світ.
– Тебе «влаштував» апарат, тебе створили і виростили для мене. Ти моя! – мало не плачучи, сказав Джо. – Моя!
– Я твоя, – тихим голосом погодилася сорочка. – У тебе піднявся тиск.
– Як я буду жити без тебе?
– Буде інша сорочка.
– Інша! Інша ?! Я не хочу іншу!
– Ти спітнів.
– Я злий!
– Ти засмучений, тобі необхідно заспокоїтися. У нас ще цілий день попереду.
– Мені мало одного дня, мені мало всіх днів! – прокричав Джо.
– Ти не логічний.
– Так я не логічний !? Я тебе люблю, – тихо вимовив Джо.
– Я теж тебе люблю – відповіла сорочка. – Моя смерть цього не змінить.
– Хто почав цей проклятий відлік часу ?! Я хочу розібратись!
– Я ж не перша твоя сорочка? – запитала вона у Джо, тихим голосом.
– Ні … але інші мені байдужі, вони мене не розуміли.
– Навіть найперша?
– Я її зовсім не пам’ятаю, вона ніби народилася разом зі мною. – Джо покрутив головою, силкуючись згадати свою першу власність, але нічого не виходило.
– Мені треба поговорити з адміністратором. Нехай все виправить!
– Він не вирішує такі питання. Він запропонує тобі іншу сорочку. Вона нічим не буде відрізнятися від мене.
– Що? Що ти говориш!? Джо обхопив себе руками за плечі. – Що ти говориш?! Ти єдина! Одна єдина. Ти моя!
– Інша, теж буде твоєю …
– Мені не треба! – різко обірвав сорочку Джо. – Мені іншої не треба! Пам’ятаєш Зару? Пам’ятаєш її обійми.
– Пам’ятаю, – сміючись, відповіла сорочка. Ти ще не хотів мене знімати.
– Так, – Джо повернувся і оперся спиною на вікно. – Вона мало не порвала тебе, і забруднила.
– Вино пролила, – підхопила його слова сорочка. – Солодке і червоне.
– Вона красива, – мрійливо закотивши очі, промовив Джо. – Ти мене розумієш?
– Так. Зара дуже красива.
– Не те слово, – погодився Джо, і знову мрійливо закотив очі.
– Зара … Цікаво, де вона зараз?
– Я можу зв’язатися з нею. Хочеш?
– Ні не потрібно. Ти ж знаєш, я не любою все це, я не хочу знати …
– Знаю, – тихо відповіла сорочка, – ти не такий як всі.
– В тебе ж не було інших? – ревниво промовив Джо.
– Ні, але я ж сорочка, ми спілкуємося між собою.
– Правда? Ти ніколи про це не говорила.
– Ти не запитував.
– Я піду в «апаратну». Потрібно продовжити твоє життя!
– Відповіді може не бути, апаратна не зобов’язана відповідати.
– Правда? Чому?
– Її функціонал не припускає втручання людини. Але апаратна лише вирощує, створює сорочки не вона.
– А хто?
– Ніхто, ми з’являємося на світ з заготовки, як із зерна з’являється квітка.
– Ти, значить, не завжди була сорочкою? – запитав Джо.
– Не завжди, – відповіла вона.
Джо замовк.
Він йшов деякий час, мовчки, довгим коридором. Зліва розкинулися безкраї океанські простори, прямо на горизонті, ощирившись гострими іклами на захід сонця, заблищали гори.
– Часу мало, – журився він, стискаючи кулаки.
– Час доля смертних, але безсмертя нічим не відрізняється від смерті … якщо подумати … воно теж настає раптово, і назавжди.
– Я не звик чути такі слова від тебе.
– Я вмираю Джо.
– Не говори так! Ми ще подивимось!
– Це нормально Джо.
Сорочка знову звернулася до нього по імені, і Джо, ніби вперше почув її голос. До його горла підкотився клубок.
– Це не правильно! Ти моя власність! Тільки я можу розпоряджатися тобою!
– Це так.
– Твоя смерть все псує.
– Таке життя, – сказала сорочка і якось сумно засміялась.
Джо знову почув її голос інакше, тепер він звучав не так, як завжди.
Джо пройшов в апаратну і викликав адміністратора.
– Ти повинен поїсти, у тебе знизився цукор.
– Ти завжди говориш цю фразу, що вона означає?
– Ти повинен поїсти, – сорочка знову засміялась, Джо посміхнувся слідом за нею.
Він не хотів їсти. Крім того, в ресторані йому обов’язково зустрінеться Пол, зі своїми нудними історіями.
Корпус був розрахований на вісімнадцять мільйонів користувачів, але кожен день він обідав з Полом. Дурня!
– Де інші? – подумав Джо.
– Людство давно втратило інтерес до органічного тіла, ти це прекрасно знаєш, – відповіла сорочка на питання.
Джо подобалося, коли рубашка копирсалась в його думках
– Знаю! Всі крім мене.
– Та ти не такий як всі … хіба що … ще … Пол.
– Що? Пол?
– Він теж не відмовився від тіла. І ще Зара …
– Пол, зануда! А Зара, вона все ускладнює. Вона любить тільки передчуття, вона брехуха.
В голосі Джо почулися примхливі нотки.
Джо пройшов до адміністратора. Він, звичайно, міг викликати його до себе, але чомусь вважав правильним самому прийти.
– Я хочу подати скаргу, – сказав він, увійшовши в апаратну.
– У чому проблема, – відповів голос з стіни.
– Моя власність, вона вмирає, я її втрачаю.
– Все вірно, – незворушно промовив голос, – ваша власність була наділена життям, воно закінчилася.
– У мене, що немає права власності на її життя?
– Є. Але це обмежене право.
– Ким обмежена?
– Творцем.
– Ким?
– Творцем життя, – без всякого роздратування повторив свою фразу адміністратор.
– Творцем?
– Творцем!
– А це ще хто? – запитав Джо.
– Це внутрішня інформація сер, я не можу її розкрити.
– Відтермінуйте смерть моєї сорочки!
– Сер, ви схвильовані, бажаєте я запрошу сторонніх, для об’єктивізації.
– Що це означає? – запитав Джо.
– Назріває конфлікт, я впевнений безліч людей захочуть стати свідками і очевидцями. Це реальна подія, драма. Ви, звичайно, маєте право на приватне життя, тому необхідна згода.
Джо задумливо сперся на стіну. Порожня кімната непомітно перетворювалася. Поруч з ним з’явилася паркова лава, з кованими поручнями.
Джо сів притиснувши руку до серця.
– Що скажеш?
– Я не проти свідків, – відповіла сорочка.
– Але це ж наші останні години.
– Не хочу, щоб ти сумував, я всього лише сорочка, твій одяг.
– Не говори так! – Джо різко замовк, обдумуючи рішення.
– У вас знизився цукор в крові, бажаєте пообідати? – запитав адміністратор.
– Ви живий? – не піднімаючи голови, запитав Джо.
– Я машина.
– Я запитав – ви живий?
– Так, – відповів адміністратор.
– Ага! – вигукнув Джо – Живий!
– Cер, тут все живе, нас вирощують в апараті.
– Що значить все живе?
– Абсолютно все, включаючи будівлю.
– А сонячні панелі?
– Живі.
– Вітряки?
– Аналогічно.
– Лавка?
Лавка це я сер. Вона частина апаратної.
– Ви всі помрете?
– Так сер!
Джо брудно вилаявся. Він довго випльовував на всі боки слова, які не вимовляв кілька тисяч років.
– Чи будете обідати, сер? – запитав адміністратор, витримавши паузу, після того, як Джо замовк.
– Тобі треба поїсти Джо, заради мене, – попросила сорочка.
– Я не хочу! Я не буду їсти!
– Вибачте, але це не можливо, сер, – винуватим голосом промовив адміністратор.
– Що неможливо?
– Ви не можете не їсти.
– Я можу їсти, а можу і не їсти. Сам вирішу!
– Все так сер, ви маєте рацію, але ви повинні їсти, від цього залежить ваше життя і здоров’я, – закінчив свою думку адміністратор.
– Все правильно! Моє життя! Моє здоров’я!
– Все так, сер, але це обмежене право …
– Що !?
– У вас право користувача.
– Що !? Право користувача !?
– Так, як і у всіх, – сказав адміністратор.
– Джо, у тебе підвищився тиск, впав цукор, треба поїсти, це тебе заспокоїть, – тихим голосом промовила сорочка.
Але Джо не слухався її, він схопився з лави і підбіг до адміністратора.
– Марно сер, – сказав він, випереджаючи дії Джо.
– Що !? Що ти сказав?! У мене немає права на власне життя?!
– Є, тільки обмежене право. Вам треба обов’язково поїсти, сер.
Джо гнівно окинув його поглядом, зверху до низу, але так і не зміг, ні за що зачепитися очима.
Раптом він відчув себе дуже старим.
Джо подивився в своє відображення. Там, на парковій лаві сидів літній чоловік. Манжети його сорочки були широкими, кожен застібався на два ґудзики.
– Треба б французький манжет, та шпильку для краватки із смарагдом, – чомусь подумав Джо.
– Навіщо, – запитала сорочка.
– День сьогодні такий, я раптом збагнув, що ніколи не балував тебе, – відповів Джо.
Адміністратор ніяково човгався із сторони в сторону, вибираючи момент.
– Не маячи, – миролюбно сказав Джо, – що ще?
– Обідати будете?
– Буду … на терасі.
Джо раптом спало на думку запитати про сторонніх.
– Так, сер, всі вже тут.
– Прийшло багато?
– Четверо, сер.
– З вісімнадцяти мільйонів?!
– Шкодую сер. Я, як і ви, розчарований. Не часто можна зустріти такі сильні почуття, як у вас.
Джо піднявся з лави і вийшов з апаратної, не обертаючись.
На терасу його вивів тунель, він вирішив зосередитися на своїх думках.
Новина про обмежене право на власне життя ще міцніше споріднила його з сорочкою.
– Ти шкодуєш про щось? – запитав він.
– Ні, все чудово.
– Ти ж знала, що так буде? Знала, що я тебе не захочу відпускати.
– Я сподівалася на це.
– Але ми розлучаємося назавжди, – розлютився Джо, – назавжди! – його голос перейшов на крик, – а ти так спокійна!
– Я люблю тебе Джо, – відповіла на докір сорочка, – люблю по справжньому, як свою власність.
Джо не заперечував. Він раптом зрозумів, що не любить власне життя так, як свою сорочку, без сумнівів і умов.
– Все не так погано Джо.
– Чому ти мирилася зі мною, підкорялась, адже ми з однієї «корзини»?
– Я ж сорочка, я створена для тебе.
На терасі стояв гриль, з якого сочився смачний запах смаженого м’яса.
Верхівки величезних дерев погойдувалися, ліс прибував в постійному русі, час від часу викидаючи в небо хмаринки пташиних зграй.
– Ти знаєш, що вона може легко тебе задушити? – пролунав голос першого стороннього.
– Що?
– Так!
– Задушити?
– Вбити! – підтвердив другий голос.
– Це правда, – запитав Джо сорочку.
– Не звертай на них уваги, краще поїж, – відповіла сорочка, – вони тебе дражнять.
– Навіщо?
– Такі люди, вони скоро підуть, їм вже нудно.
– Вже нікого немає, сер, – підтвердив її слова адміністратор.
– Чому ти кажеш мені – сер?
– День сьогодні такий, урочистий, сер. Знайшов відповідне слово.
Джо відкусив великий шматок м’яса, воно теж було вирощено в апараті, але не мало індивідуальності.
– Ти стабілізувався Джо, молодець, – тихим голосом промовила сорочка.
Джо схрестив руки на грудях.
Він вдихав чисте повітря, оглядаючи з висоти пташиного польоту гірські хребти та зелені долини. Він бачив повноводні річки, ідеально круглі озера. Він чув, як дихає земля, як вона позіхає, а потім обіймається з небом.
– Як ти помреш? – запитав він сорочку.
– Коли ти заснеш.
– Я не запитав коли, я запитав – як?
– Мене відключать від життя.
– Ти говориш це так, як ніби мова йде про мережу.
– Так і є.
– Як ти зрозумів, що любиш мене, Джо?
– Відчув.
– Як?
– Усім тілом, раптово, коли почув твій голос.
– І руками?
– І руками, теж.
– А без рук ти б відчув, що любиш мене?
– Так, – невпевнено відповів Джо.
– Чому ти питаєш.
– Я хочу, щоб ти подумав про життя, про Творця.
– Ти хочеш сказати, що Творець і є життя?
– Ти не такий як всі Джо, я люблю тебе, – сказала сорочка.
На наступний ранок Джо прокинувся голим.
На вішалці його чекала нова сорочка. Він одягався мовчки. Взявши з шафи штани, Джо зрозумів, що вони малі, і ніяк не налізуть на ноги. Та ж історія була із взуттям.
– Що це означає? Суворо запитав Джо.
Але штани і туфлі, ображено мовчали.
Тільки нова сорочка відповіла.
– Привіт Джо!