Привіт Джо!

Фантастичне оповідання про взаємини людини та одягу у майбутньому.

Привіт Джо1

- Ти чимось засмучений? - запитала сорочка.

- Ні, - відповів Джо, - я не засмучений.

- Будеш продовжувати передплату на машину?

- А сенс? - запитав Джо. - Я нікуди не збираюсь.

- Може, в майбутньому поїдеш?

- Продовжуй, - байдуже відповів Джо, не відриваючи очей від вікна.

- Ти нервуєш.

- Звичайно, я нервую! - розлютився Джо.

Його, несподівано гучний голос, луною прокотився по порожніх коридорах будівлі.

- Звичайно, я нервую, - трохи тихіше повторив Джо. - Ти вмираєш.

- Так все і задумано.

- Хто так задумав? Ти моя! Ти і я - одне ціле! Хто так задумав?!

- Не знаю, - відповіла сорочка. - Так влаштований світ.

- Тебе «влаштував» апарат, тебе створили і виростили для мене. Ти моя! - мало не плачучи, сказав Джо. - Моя!

- Я твоя, - тихим голосом погодилася сорочка. - У тебе піднявся тиск.

- Як я буду жити без тебе?

- Буде інша сорочка.

- Інша! Інша ?! Я не хочу іншу!

- Ти спітнів.

- Я злий!

- Ти засмучений, тобі необхідно заспокоїтися. У нас ще цілий день попереду.

- Мені мало одного дня, мені мало всіх днів! - прокричав Джо.

- Ти не логічний.

- Так я не логічний !? Я тебе люблю, - тихо вимовив Джо.

- Я теж тебе люблю - відповіла сорочка. - Моя смерть цього не змінить.

- Хто почав цей проклятий відлік часу ?! Я хочу розібратись!

- Я ж не перша твоя сорочка? - запитала вона у Джо, тихим голосом.

- Ні ... але інші мені байдужі, вони мене не розуміли.

- Навіть найперша?

- Я її зовсім не пам'ятаю, вона ніби народилася разом зі мною. - Джо покрутив головою, силкуючись згадати свою першу власність, але нічого не виходило.

- Мені треба поговорити з адміністратором. Нехай все виправить!

- Він не вирішує такі питання. Він запропонує тобі іншу сорочку. Вона нічим не буде відрізнятися від мене.

- Що? Що ти говориш!? Джо обхопив себе руками за плечі. - Що ти говориш?! Ти єдина! Одна єдина. Ти моя!

- Інша, теж буде твоєю ...

- Мені не треба! - різко обірвав сорочку Джо. - Мені іншої не треба! Пам'ятаєш Зару? Пам'ятаєш її обійми.

- Пам'ятаю, - сміючись, відповіла сорочка. Ти ще не хотів мене знімати.

- Так, - Джо повернувся і оперся спиною на вікно. - Вона мало не порвала тебе, і забруднила.

- Вино пролила, - підхопила його слова сорочка. - Солодке і червоне.

- Вона красива, - мрійливо закотивши очі, промовив Джо. - Ти мене розумієш?

- Так. Зара дуже красива.

- Не те слово, - погодився Джо, і знову мрійливо закотив очі.

- Зара ... Цікаво, де вона зараз?

- Я можу зв'язатися з нею. Хочеш?

- Ні не потрібно. Ти ж знаєш, я не любою все це, я не хочу знати ...

- Знаю, - тихо відповіла сорочка, - ти не такий як всі.

- В тебе ж не було інших? – ревниво промовив Джо.

- Ні, але я ж сорочка, ми спілкуємося між собою.

- Правда? Ти ніколи про це не говорила.

- Ти не запитував.

- Я піду в «апаратну». Потрібно продовжити твоє життя!

- Відповіді може не бути, апаратна не зобов'язана відповідати.

- Правда? Чому?

- Її функціонал не припускає втручання людини. Але апаратна лише вирощує, створює сорочки не вона.

- А хто?

- Ніхто, ми з'являємося на світ з заготовки, як із зерна з'являється квітка.

- Ти, значить, не завжди була сорочкою? - запитав Джо.

- Не завжди, - відповіла вона.

Джо замовк.

Він йшов деякий час, мовчки, довгим коридором. Зліва розкинулися безкраї океанські простори, прямо на горизонті, ощирившись гострими іклами на захід сонця, заблищали гори.

- Часу мало, - журився він, стискаючи кулаки.

- Час доля смертних, але безсмертя нічим не відрізняється від смерті ... якщо подумати ... воно теж настає раптово, і назавжди.

- Я не звик чути такі слова від тебе.

- Я вмираю Джо.

- Не говори так! Ми ще подивимось!

- Це нормально Джо.

Сорочка знову звернулася до нього по імені, і Джо, ніби вперше почув її голос. До його горла підкотився клубок.

- Це не правильно! Ти моя власність! Тільки я можу розпоряджатися тобою!

- Це так.

- Твоя смерть все псує.

- Таке життя, - сказала сорочка і якось сумно засміялась.

Джо знову почув її голос інакше, тепер він звучав не так, як завжди.

Джо пройшов в апаратну і викликав адміністратора.

- Ти повинен поїсти, у тебе знизився цукор.

- Ти завжди говориш цю фразу, що вона означає?

- Ти повинен поїсти, - сорочка знову засміялась, Джо посміхнувся слідом за нею.

Він не хотів їсти. Крім того, в ресторані йому обов'язково зустрінеться Пол, зі своїми нудними історіями.

Корпус був розрахований на вісімнадцять мільйонів користувачів, але кожен день він обідав з Полом. Дурня!

- Де інші? - подумав Джо.

- Людство давно втратило інтерес до органічного тіла, ти це прекрасно знаєш, - відповіла сорочка на питання.

Джо подобалося, коли рубашка копирсалась в його думках

- Знаю! Всі крім мене.

- Та ти не такий як всі ... хіба що ... ще ... Пол.

- Що? Пол?

- Він теж не відмовився від тіла. І ще Зара ...

- Пол, зануда! А Зара, вона все ускладнює. Вона любить тільки передчуття, вона брехуха.

В голосі Джо почулися примхливі нотки.

Джо пройшов до адміністратора. Він, звичайно, міг викликати його до себе, але чомусь вважав правильним самому прийти.

- Я хочу подати скаргу, - сказав він, увійшовши в апаратну.

- У чому проблема, - відповів голос з стіни.

- Моя власність, вона вмирає, я її втрачаю.

- Все вірно, - незворушно промовив голос, - ваша власність була наділена життям, воно закінчилася.

- У мене, що немає права власності на її життя?

- Є. Але це обмежене право.

- Ким обмежена?

- Творцем.

- Ким?

- Творцем життя, - без всякого роздратування повторив свою фразу адміністратор.

- Творцем?

- Творцем!

- А це ще хто? - запитав Джо.

- Це внутрішня інформація сер, я не можу її розкрити.

- Відтермінуйте смерть моєї сорочки!

- Сер, ви схвильовані, бажаєте я запрошу сторонніх, для об'єктивізації.

- Що це означає? - запитав Джо.

- Назріває конфлікт, я впевнений безліч людей захочуть стати свідками і очевидцями. Це реальна подія, драма. Ви, звичайно, маєте право на приватне життя, тому необхідна згода.

Джо задумливо сперся на стіну. Порожня кімната непомітно перетворювалася. Поруч з ним з'явилася паркова лава, з кованими поручнями.

Джо сів притиснувши руку до серця.

- Що скажеш?

- Я не проти свідків, - відповіла сорочка.

- Але це ж наші останні години.

- Не хочу, щоб ти сумував, я всього лише сорочка, твій одяг.

- Не говори так! - Джо різко замовк, обдумуючи рішення.

- У вас знизився цукор в крові, бажаєте пообідати? - запитав адміністратор.

- Ви живий? - не піднімаючи голови, запитав Джо.

- Я машина.

- Я запитав - ви живий?

- Так, - відповів адміністратор.

- Ага! - вигукнув Джо - Живий!

- Cер, тут все живе, нас вирощують в апараті.

- Що значить все живе?

- Абсолютно все, включаючи будівлю.

- А сонячні панелі?

- Живі.

- Вітряки?

- Аналогічно.

- Лавка?

Лавка це я сер. Вона частина апаратної.

- Ви всі помрете?

- Так сер!

Джо брудно вилаявся. Він довго випльовував на всі боки слова, які не вимовляв кілька тисяч років.

- Чи будете обідати, сер? - запитав адміністратор, витримавши паузу, після того, як Джо замовк.

- Тобі треба поїсти Джо, заради мене, - попросила сорочка.

- Я не хочу! Я не буду їсти!

- Вибачте, але це не можливо, сер, - винуватим голосом промовив адміністратор.

- Що неможливо?

- Ви не можете не їсти.

- Я можу їсти, а можу і не їсти. Сам вирішу!

- Все так сер, ви маєте рацію, але ви повинні їсти, від цього залежить ваше життя і здоров'я, - закінчив свою думку адміністратор.

- Все правильно! Моє життя! Моє здоров'я!

- Все так, сер, але це обмежене право ...

- Що !?

- У вас право користувача.

- Що !? Право користувача !?

- Так, як і у всіх, - сказав адміністратор.

- Джо, у тебе підвищився тиск, впав цукор, треба поїсти, це тебе заспокоїть, - тихим голосом промовила сорочка.

Але Джо не слухався її, він схопився з лави і підбіг до адміністратора.

- Марно сер, - сказав він, випереджаючи дії Джо.

- Що !? Що ти сказав?! У мене немає права на власне життя?!

- Є, тільки обмежене право. Вам треба обов'язково поїсти, сер.

Джо гнівно окинув його поглядом, зверху до низу, але так і не зміг, ні за що зачепитися очима.

Раптом він відчув себе дуже старим.

Джо подивився в своє відображення. Там, на парковій лаві сидів літній чоловік. Манжети його сорочки були широкими, кожен застібався на два ґудзики.

- Треба б французький манжет, та шпильку для краватки із смарагдом, - чомусь подумав Джо.

- Навіщо, - запитала сорочка.

- День сьогодні такий, я раптом збагнув, що ніколи не балував тебе, - відповів Джо.

Адміністратор ніяково човгався із сторони в сторону, вибираючи момент.

- Не маячи, - миролюбно сказав Джо, - що ще?

- Обідати будете?

- Буду ... на терасі.

Джо раптом спало на думку запитати про сторонніх.

- Так, сер, всі вже тут.

- Прийшло багато?

- Четверо, сер.

- З вісімнадцяти мільйонів?!

- Шкодую сер. Я, як і ви, розчарований. Не часто можна зустріти такі сильні почуття, як у вас.

Джо піднявся з лави і вийшов з апаратної, не обертаючись.

На терасу його вивів тунель, він вирішив зосередитися на своїх думках.

Новина про обмежене право на власне життя ще міцніше споріднила його з сорочкою.

- Ти шкодуєш про щось? - запитав він.

- Ні, все чудово.

- Ти ж знала, що так буде? Знала, що я тебе не захочу відпускати.

- Я сподівалася на це.

- Але ми розлучаємося назавжди, - розлютився Джо, - назавжди! - його голос перейшов на крик, - а ти так спокійна!

- Я люблю тебе Джо, - відповіла на докір сорочка, - люблю по справжньому, як свою власність.

Джо не заперечував. Він раптом зрозумів, що не любить власне життя так,  як свою сорочку, без сумнівів і умов.

- Все не так погано Джо.

- Чому ти мирилася зі мною, підкорялась, адже ми з однієї «корзини»?

- Я ж сорочка, я створена для тебе.

На терасі стояв гриль, з якого сочився смачний запах смаженого м'яса.

Верхівки величезних дерев погойдувалися, ліс прибував в постійному русі, час від часу викидаючи в небо хмаринки пташиних зграй.

- Ти знаєш, що вона може легко тебе задушити? - пролунав голос першого стороннього.

- Що?

- Так!

- Задушити?

- Вбити! - підтвердив другий голос.

- Це правда, - запитав Джо сорочку.

- Не звертай на них уваги, краще поїж, - відповіла сорочка, - вони тебе дражнять.

- Навіщо?

- Такі люди, вони скоро підуть, їм вже нудно.

- Вже нікого немає, сер, - підтвердив її слова адміністратор.

- Чому ти кажеш мені – сер?

- День сьогодні такий, урочистий, сер. Знайшов відповідне слово.

Джо відкусив великий шматок м'яса, воно теж було вирощено в апараті, але не мало індивідуальності.

- Ти стабілізувався Джо, молодець, - тихим голосом промовила сорочка.

Джо схрестив руки на грудях.

Він вдихав чисте повітря, оглядаючи з висоти пташиного польоту гірські хребти та зелені долини. Він бачив повноводні річки, ідеально круглі озера. Він чув, як дихає земля, як вона позіхає, а потім обіймається з небом.

- Як ти помреш? – запитав він сорочку.

- Коли ти заснеш.

- Я не запитав коли, я запитав - як?

- Мене відключать від життя.

- Ти говориш це так, як ніби мова йде про мережу.

- Так і є.

- Як ти зрозумів, що любиш мене, Джо?

- Відчув.

- Як?

- Усім тілом, раптово, коли почув твій голос.

- І руками?

- І руками, теж.

- А без рук ти б відчув, що любиш мене?

- Так, - невпевнено відповів Джо.

- Чому ти питаєш.

- Я хочу, щоб ти подумав про життя, про Творця.

- Ти хочеш сказати, що Творець і є життя?

- Ти не такий як всі Джо, я люблю тебе, - сказала сорочка.

На наступний ранок Джо прокинувся голим.

На вішалці його чекала нова сорочка. Він одягався мовчки. Взявши з шафи штани, Джо зрозумів, що вони малі, і ніяк не налізуть на ноги. Та ж історія була із взуттям.

- Що це означає?  Суворо запитав Джо.

Але штани і туфлі, ображено мовчали.

Тільки нова сорочка відповіла.

- Привіт Джо!

© Всі художні, публіцистичні, технічні тексти, на сторінці uais.me - належать Миколайчуку Андрію

сторімейкер

Сторімейкер. Бібліотека персонажів. Об'єктивація рекламних історій. Сюжетні тексти. Історії для сторіс.


Підписатись


Сайт працює на WordPress